четверг, 08 августа 2013
Взято
Отсюдачитать дальше
Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч клонів стріляй.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Сядемо вкупочцi тут пiд Антаресом —
I над сітхами я пан!
Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею
Стелеться Татуїном туман.
Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить,
Он на далекій та темній планеті
Заграва пестливо тремтить.
Небо незмiряне, всипане зорями, —
Що то за Божа краса!
Перлами ясними ген пiд зорельотами
Грає краплиста роса.
Ти не лякайся, що нiженьки босiї
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до казармоньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло — нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.
Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
Джедаї розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, —
Анi шелесне в гаю.
Сплять вороги твої, знудженi працею, —
Нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання — за грiх?
@темы:
юмор,
ЗВ